Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Каданс

10:05 Суббота 24.02.2018
Главная » 2018 » Январь » 28 » "Ти з покори вийшов?" — "Я в ній і не був"
22:39
"Ти з покори вийшов?" — "Я в ній і не був"

25 січня 1938 р., 80 років тому, народився Володимир Висоцький.

Чи струшувати пил із тих, тепер майже билинних часів, "когда срока огромные брели в этапы длинные"? Є ж автобіографічна "Баллада о детстве", є незліченні спогади рідних і друзів. Що нового скажу я, перекладаючи пожовклі архівні сторінки, переглядаючи чорно-білі кіноплівки й пережовуючи пошарпані лихими язиками плітки? Чи не звернутися зразу до срібних джерел музики й золотих розсипів поезії?

Тут усе про нас — які, до біса, вовки?!

Пісні Володимир Висоцький майже завжди виконував від першої особи. Ідея не нова: мало почути про свого ліричного героя, мало його побачити, треба злитися з ним воєдино, переживаючи його життя. Це повторював ще Волт Вітмен у "Пісні про себе": "Я — цей загнаний раб, це я від собак відбиваюся ногами. (...) У пораненого я не питаю про рану, я сам стаю тоді пораненим. (...) Я роздавлений пожежник, у мене зламані ребра, я був похований під уламками стін, що впали… ".Або, коли хочете, більш сучасний приклад — Хантер Томпсон із його гонзо-журналістикою, репортажами з гущі подій із перших рук. Володимир Висоцький іде ще далі.

Поет літаком злітає в небо, у лобове зіткнення з ворожим "Мессером", бореться в складі штрафних батальйонів у штикову, в рукопашну... "Чи не той ви Володимир Висоцький, з яким ми 1941-го під Оршею виходили з оточення?" — написав одного разу бардові ветеран. "Звісно, не той, — усміхався артист. — Але це, взагалі-то, свого роду похвала. Люди вважають, що пісні написала людина, котра пройшла через війну. (...) Цікаво брати людей на самому краю прірви, на краю урвища. Крок ліворуч... Або крок праворуч... Як по якомусь вузькому канату". 

Він сам іде по цьому натягнутому, як нерв, канату, босоніж по жалу ножа... Перевтілюється в мангуста, що потрапив у капкан, або в бездушний, проте стражденний мікрофон, приписуючи тваринам і предметам людські — свої! — вчинки і мотивацію. Мчить неприборканим іноходцем на перегонах, викинувши з сідла жокея, по каміні, по калюжах, по росі... Вовком кидається за прапорці — "жажда жизни сильней" — і радісно чує здивовані крики людей: "Та це ж про мене! Про нас про всіх — які, до біса, вовки!"

"Про нас" — це про кого? Про солдатів на передовій, про альпіністів, моряків, золотошукачів, далекобійників, учених? Закоханих, шукачів і стражденних? Чи закоренілих злочинців і опущених алкоголіків? Різноманітність персонажів — одна з причин всенародної популярності барда. Кожен може знайти себе серед ліричних героїв Висоцького, "будь ты хоть гомо, хоть тля".

Оспівував усіх: від пілотів і скелелазів — до бандитів і куртизанок. Черпаючи сюжети з самого дна суспільства, поет пише про жорстоку, скотську боротьбу за виживання і, наскільки можливо, за життя. Об'їдені песцями вуха замерзлих зеків; вибиті у вуличній бійці або в кабінеті слідчого зуби; жовчне похмільне блювотиння; вивергання в чужій постелі сімені; мутний розчин у шприці морфініста — справжнє гріховне існування, гола, потворна правда, без гриму й декорацій, без купюр і цензури! "Рассказ Тамары Полуэктовой нам", табірний роман "Черная свеча" (друкуючи перший варіант книжки, вразлива друкарка пережила сильне нервове потрясіння, — роботу довелося продовжити її мамі), безліч пісень про "шпану", алкоголіків і пристосуванців... І все-таки Висоцький співає про хуліганів, розбійників і зеків не зверхньо, навіть поетизує їхні ниці душі. Кожен — чи то п'янчуга, злочинець, чи продажна дівка — хай маленька, але особистість, із почуттями, думками й прагненнями... У віршах — як у горах: чи не крок усього від осяйної вершини до бездонної прірви? Чи не схожа прозаїчна жага наживи кишенькового злодія на праведний гнів пірата-юнги, який "побледнел и схватился за нож, потому что его обделили"?

Висоцький працював у дикому, скаженому темпі. Артист (без відриву від репетицій і вистав у московському Театрі на Таганці) написав кіноповість "Венские каникулы" у співавторстві з Едуардом Володарським за 5 днів, почавши її в новорічну ніч. До постановки в Радянському Союзі так і не дійшло: занадто відрізнявся образ грабіжників і гуляк, що втекли навесні 
1945-го з фашистського концтабору, від канонічного уявлення про солдата-визволителя. Жерар Депардьє, прочитавши сценарій, погодився грати у фільмі навіть безплатно, зголошувалися й інші, проте самих акторів для зйомок мало... Одне слово, віз і нині там... Хоча за проект узявся Федір Бондарчук, — прем'єру заплановано на початок 2019-го. Побачимо.

Володарський згадував, що з Висоцьким "сам раптом починав розуміти, що здатен на значно більше, ніж припускав. Владимир тягнув друзів на свою висоту". Висоцький нікого не тягнув. До нього тяглися!

Якщо написаний за кілька днів у вільний від роботи в театрі час сценарій ніяк не втілять у життя ось уже 40 років, то що казати про скарбницю авторської пісні, яку бард вважав своїм покликанням! Коментарі не потрібні, коли погортати одинадцятитомник поезії Висоцького. "Покой только снится, я знаю — готовься, держись и дерись! Есть мирная передовая — борьба, и опасность, и риск". "У него (самолета. — Т.Д.) есть предел, у меня его нет!" — співає Володимир про льотчика-випробувача. Чи, може, про себе, воїна мирної передової...

 

У 1976-му, після чотирьох років роботи й тривалих дебатів із цензорами (мовляв, тут нам, дорослим, не зрозуміти, а ви хочете, щоб це діти слухали!) нарешті побачила світ радіопостановка "Аліса в Країні Чудес" за текстами Висоцького. Хоча що тут незрозуміло: "Пред королем падайте ниц, в слякоть и грязь — все равно!" Явна антирадянщина... Додатковий тираж крамольної пластинки друкували мало не щороку. Аж до краху Радянського Союзу. А тепер — чи то говорити можна все, та ніхто не почує, — на здоров'я, виходь на площу й горлань (можна під гітару, щоб як Висоцький), чи то впали ми в кому тотальної байдужності й не запитуємо вже: "Вдруг будет пропасть и нужен прыжок — струсишь ли сразу, прыгнешь ли смело?"

Той-таки 1976-й. Радіовистава Анатолія Ефроса "Мартін Іден" із Володимиром Висоцьким у головній ролі втиснуть у годину з хвилинами. На прочитання роману Джека Лондона знадобилося б годин 15. Не роздувай прозу до обсягу "Війни і миру", а стискай до щільності нейтронної зірки!

Владимир Висоцький, такий собі доморослий Мартін Іден, пробився сам на естраду, "в Париж мотает, словно мы в Тюмень", та ще й репетує під гітару: "Берите без доплаты трехкомнатную камеру мою!" Це тим-то москвичам, яких "квартирне питання зіпсувало". До речі, про "квартирне питання": булгаковського Івана Бездомного — ні, не грав, хотів роль Воланда. А ось шекспірівського Гамлета — грав! І Гітлера, і Керенського, і Свидригайлова теж грав! "Таганка — я твой бессменный арестант", — співав Висоцький, і правда, до самої кончини грав! Але, як і в Джека Лондона, попри успіх, "даже в церкви все не так — все не так, как надо". Накласти на себе руки, на відміну від Ідена, Висоцькому так і не довелося, — хоча про добровільний перехід в інший світ поет багато писав і навіть невпевнено, життєлюбно намагався. Життя саме вирішило питання, бути чи не бути. Про це трохи згодом.

Висоцький і кінематограф — тема для окремої статті, ні, що я, монографії! Навряд чи хто з ходу згадає всі три десятки стрічок із участю актора, але Гліб Жеглов у фільмі "Место встречи изменить нельзя" — це, однозначно, класика. Зауважу — доволі неоднозначна...

Зі щоденників поета збереглося мало — кілька десятків сторінок уривчастих записів: роздуми, начерки віршів, дорожні нотатки... Але й крізь ці нескладні рядки пробивається внутрішня воля: "Вночі зателефонував один тип, який виїхав, попрікав, що я його уникаю тощо, ставив запитання на кшталт: "Ти з покори вийшов?" — Я відповідаю: "Я в ній і не був", тощо. Він, по-моєму, записував..." Очевидно, і тут криється причина популярності Володимира Висоцького: лякливий натовп звеличує непокірних, — нехай, мовляв, цей бунтар творить те, на що я не наважуюся. Нехай кричить зі сцени те, що я шепочу на кухні. А я буду з ним — певна річ, доти, доки чорний чоловік у костюмі сірому не запитає: "Чи був ти з Галілеянином?"

"Жизнь — это рана, которая лечится сама". Теж не нове. Чи не просив іще Сократ, помираючи, принести в жертву Асклепію півня на честь свого "видужання"? Але Висоцький продовжує сентенцію з надією: "Мне дороги страдания, потому что из них рождаются радости"

Володимир Новиков у біографії барда пише: "Життя є свобода, порівняно з небуттям (...) а вже як ти зміг свободою розпорядитися — це інше питання". Відповіддю на це непоставлене запитання, що зависло між рядками, звучать безсмертні слова поета: "Мой путь один, всего один, ребята, мне выбора, по счастью, не дано". Висоцький вигорів дотла, бо не міг жити інакше: він не любив, "коли наполовину", і викладався по повному. Ніхто ж не може врятувати людину від неї самої...

"Мне есть что спеть, представ перед Всевышним..."

"И я со смертью перешел на ты — она давно возле меня кружила, побаиваясь только хрипоты..." Чого іншого міг чекати запійний алкоголік і затятий курець? Забороненими речовинами народний кумир теж не гребував, і навіть про це співав — не з великої сцени, звісно, — взяти хоча б пісню, здавалось, із цілком невинним початком "Не писать мне повестей, романов". "Как хороши, как свежи были маки, из коих смерть схимичили врачи", — написано вже напередодні раю, у травні 1980-го. Прочитавши збірник спогадів Валерія Перевозчикова "Правда смертного часа", залишається тільки подивуватися, як Висоцькому вдалося встигнути так багато й протягнути так довго. Перевозчиков виконав колосальну роботу зі збору матеріалу, однак не буду судити, наскільки записана через добрячий десяток літ після кончини барда зі слів рідних та друзів "Правда..." є правдою й зупинятися на пристрастях, котрі погубили поета. Не моя справа — стягувати брудну білизну зі скелетів у шафі, та й навряд чи в мене вийде зробити це краще, ніж у Петра Буслова в гучній стрічці "Висоцкий. Спасибо, что живой".

Французька актриса і третя дружина поета Марина Владі у книжці "Владимир, или Прерванный полет" серед вражень від свого першого знайомства з Висоцьким 1967 р. відзначає "... запалі від утоми щоки" актора, якому всього під тридцять. Вона ж наполягла у 1969-му на госпіталізації нібито, за словами лікарів, безнадійного й нетранспортабельного Володимира, чим подовжила йому життя на десяток років. "Ти мене і з раю чекала!" — напише пізніше поет. У липні 1979-го Висоцький пережив клінічну смерть. Ще через рік його не стало.

Такого грандіозного скупчення народу Москва не бачила з 1953-го, коли ховали Сталіна. Але проводили в останню путь тепер не "великого вождя", а так, музиканта-самоука. За іронією долі, перший вірш восьмикласника Володі Висоцького був присвячений смерті Йосипа Джугашвіли. Історія повторюється, і знову, через 27 років, "опоясана трауром лент, погрузилась в молчанье Москва"...

Де ти тепер? Які пісні співаєш Всевишньому в краю блідо-рожевих яблук? Твоє життя на землі скінчилося. Тут ти — просто бренд на розпродажу вінілу, касет і компакт-дисків.

А ми в безумстві поспіху намотуємо кола, як Аліса чи грамплатівка... Або йдемо до неминучої загибелі, кожен по своєму канату, натягнутому, як нерв.

Просмотров: 20 | Добавил: mia | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: