Персональный сайт

jeanette porque te vas / В последний раз

mia — Thu, 12 Apr 2018 18:05:25 GMT

«В последний раз» — кавер-версия на русском языке испанской песни Хосе Луиса Пералеса Por quе te vas? («Почему ты уходишь?», 1974г.) Автор текста — Владимир Луговой.

Эта версия была впервые спета солисткой ВИА «Весёлые ребята» Людмилой Барыкиной, выпущенного фирмой «Мелодия» специально к Олимпиаде-80 в Москве.

Monkey Symphony

mia — Mon, 09 Apr 2018 12:48:41 GMT

3D Animation Short Film - Monkey Symphony - Full Animated Movies HD: In a world where the monkeys are music-lovers, two young chimpanzees are separated by a musical dispute...

Realisateurs / Directors : Maxime Baudin, Mélanie Fumey, Julien Gauthier, Samuel Gonon. Interns animators : Lou THOMAS and Matthias BRUGET Music by : Pierre-Yves PLAT and Maxime BAUDIN. Voices by : The Gorilla : Gérard RAUCOULES Teachers : Brenda ROULE and Isabelle TEISSEDRE Recording and Sound Design by : José VICENTE - Studio des Aviateurs

Как выглядела Мадонна, когда ее знали только соседские дети

mia — Wed, 28 Mar 2018 20:07:39 GMT

За год до того, как Мадонна впервые появилась на телевидении и уверенно заявила ведущему American Bandstand Дику Кларку, что собирается «править миром», о ее намерениях уже знал фотограф Ричард Корман. За месяц до выхода дебютного альбома Мадонны Корман сделал несколько снимков будущей суперзвезды, а в 2013 году выпустил с ними книгу «Мадонна Нью-Йорк 83».

Корман, тогда еще учившийся у фотографа Ричарда Аведона, познакомился с Мадонной по совету своей матери, кастинг-директора. Кис Корман впервые увидела певицу на пробах в фильм Мартина Скорсезе «Последнее искушение Христа» (режиссер начал съемки еще в 1983 году) и предложила сыну с ней связаться.

Когда Корман приехал в Нижний Ист-Сайд и вошел в дом без лифта, где жила Мадонна, ему нужно было за деньги позвонить по телефону-автомату, чтобы попасть внутрь. Но когда соседские дети узнали, к кому Ричард пришел, то, как вспоминает фотограф, «волны расступились».

http://bigpicture.ru/?p=1026805

Буба - Все серии подряд -

mia — Wed, 21 Mar 2018 11:43:53 GMT

Сборник всех серий мультфильма Буба. Смотрите подряд все серии мультика о приключениях весёлого Бубы, который изучает современный мир. Подпишитесь на канал, чтобы смотреть новые серии раньше всех ▶ http://boobatv.com/ru Кто же такой Буба? Буба – милый и любознательный, как пятилетний ребёнок. Он изучает мир без злобы и обид, только с радостью и удивлением. Он не говорит, но издаёт звуки, чтобы выражать свои эмоции. Никто не знает, откуда он появился, но очевидно, что Буба пропустил последние сто лет развития человечества и теперь исследует современный мир с безудержным рвением и энтузиазмом. Его неуклюжие движения, вместе с сильным желанием узнать мир вокруг нас, часто приводят к неожиданным результатам. Тем не менее, это не снижает его любопытства, поэтому приключения продолжаются в новых сериях. Интересный факт: во всём мире дети называют Бубу по-разному. Например, #боба, #booba, #буба, #buba, #bupa, #bobba, #ﺏﻮﺑﺍ, #boba, #بوبا, #bubba, #baba, #duba, #boombah или #bobaa. Подпишитесь на канал ▶ http://boobatv.com/ru Смотрите все серии мультфильма про Бубу ► http://boobatv.com/AllEpisodesRu Игрушки и товары с Бубой ► http://boobatv.com/toysru Дружите с Бубой в социальных сетях: Facebook ► http://boobatv.com/facebook Instagram ► http://boobatv.com/instagram Google+ ► http://boobatv.com/gplus Twitter ► http://boobatv.com/twitter Загружайте мобильные игры с Бубой: Говорящий Буба ► http://boobatv.com/TalkingBooba Говорящий Буба 2 ► http://boobatv.com/TalkingBooba2 Мультсериал про Бубу – это основной проект анимационной студии 3D Sparrow. По вопросам сотрудничества, пожалуйста, пишите нам нам адрес contact@3dsparrow.com

Лицензия

Стандартты YouTube лицензиясы

«Миллион алых роз» Алла Пугачева впервые спела в 1982г — а теперь сравните эту песню Гугуш 1969г ..

mia — Thu, 01 Feb 2018 18:25:28 GMT

Как мы знаем по Википедии эту песню Алла Пугачева спела впервые в 1983 году, а теперь перед вами этаже песня в исполнение Гугуш (настоящее имя — Фаиге Атешин иранская певица и актриса азербайджанского происхождения) в 1969 году!

"Ти з покори вийшов?" — "Я в ній і не був"

mia — Sun, 28 Jan 2018 20:39:16 GMT

25 січня 1938 р., 80 років тому, народився Володимир Висоцький.

Чи струшувати пил із тих, тепер майже билинних часів, "когда срока огромные брели в этапы длинные"? Є ж автобіографічна "Баллада о детстве", є незліченні спогади рідних і друзів. Що нового скажу я, перекладаючи пожовклі архівні сторінки, переглядаючи чорно-білі кіноплівки й пережовуючи пошарпані лихими язиками плітки? Чи не звернутися зразу до срібних джерел музики й золотих розсипів поезії?

Тут усе про нас — які, до біса, вовки?!

Пісні Володимир Висоцький майже завжди виконував від першої особи. Ідея не нова: мало почути про свого ліричного героя, мало його побачити, треба злитися з ним воєдино, переживаючи його життя. Це повторював ще Волт Вітмен у "Пісні про себе": "Я — цей загнаний раб, це я від собак відбиваюся ногами. (...) У пораненого я не питаю про рану, я сам стаю тоді пораненим. (...) Я роздавлений пожежник, у мене зламані ребра, я був похований під уламками стін, що впали… ".Або, коли хочете, більш сучасний приклад — Хантер Томпсон із його гонзо-журналістикою, репортажами з гущі подій із перших рук. Володимир Висоцький іде ще далі.

Поет літаком злітає в небо, у лобове зіткнення з ворожим "Мессером", бореться в складі штрафних батальйонів у штикову, в рукопашну... "Чи не той ви Володимир Висоцький, з яким ми 1941-го під Оршею виходили з оточення?" — написав одного разу бардові ветеран. "Звісно, не той, — усміхався артист. — Але це, взагалі-то, свого роду похвала. Люди вважають, що пісні написала людина, котра пройшла через війну. (...) Цікаво брати людей на самому краю прірви, на краю урвища. Крок ліворуч... Або крок праворуч... Як по якомусь вузькому канату".

Він сам іде по цьому натягнутому, як нерв, канату, босоніж по жалу ножа... Перевтілюється в мангуста, що потрапив у капкан, або в бездушний, проте стражденний мікрофон, приписуючи тваринам і предметам людські — свої! — вчинки і мотивацію. Мчить неприборканим іноходцем на перегонах, викинувши з сідла жокея, по каміні, по калюжах, по росі... Вовком кидається за прапорці — "жажда жизни сильней" — і радісно чує здивовані крики людей: "Та це ж про мене! Про нас про всіх — які, до біса, вовки!"

"Про нас" — це про кого? Про солдатів на передовій, про альпіністів, моряків, золотошукачів, далекобійників, учених? Закоханих, шукачів і стражденних? Чи закоренілих злочинців і опущених алкоголіків? Різноманітність персонажів — одна з причин всенародної популярності барда. Кожен може знайти себе серед ліричних героїв Висоцького, "будь ты хоть гомо, хоть тля".

Оспівував усіх: від пілотів і скелелазів — до бандитів і куртизанок. Черпаючи сюжети з самого дна суспільства, поет пише про жорстоку, скотську боротьбу за виживання і, наскільки можливо, за життя. Об'їдені песцями вуха замерзлих зеків; вибиті у вуличній бійці або в кабінеті слідчого зуби; жовчне похмільне блювотиння; вивергання в чужій постелі сімені; мутний розчин у шприці морфініста — справжнє гріховне існування, гола, потворна правда, без гриму й декорацій, без купюр і цензури! "Рассказ Тамары Полуэктовой нам", табірний роман "Черная свеча" (друкуючи перший варіант книжки, вразлива друкарка пережила сильне нервове потрясіння, — роботу довелося продовжити її мамі), безліч пісень про "шпану", алкоголіків і пристосуванців... І все-таки Висоцький співає про хуліганів, розбійників і зеків не зверхньо, навіть поетизує їхні ниці душі. Кожен — чи то п'янчуга, злочинець, чи продажна дівка — хай маленька, але особистість, із почуттями, думками й прагненнями... У віршах — як у горах: чи не крок усього від осяйної вершини до бездонної прірви? Чи не схожа прозаїчна жага наживи кишенькового злодія на праведний гнів пірата-юнги, який "побледнел и схватился за нож, потому что его обделили"?

Висоцький працював у дикому, скаженому темпі. Артист (без відриву від репетицій і вистав у московському Театрі на Таганці) написав кіноповість "Венские каникулы" у співавторстві з Едуардом Володарським за 5 днів, почавши її в новорічну ніч. До постановки в Радянському Союзі так і не дійшло: занадто відрізнявся образ грабіжників і гуляк, що втекли навесні
1945-го з фашистського концтабору, від канонічного уявлення про солдата-визволителя. Жерар Депардьє, прочитавши сценарій, погодився грати у фільмі навіть безплатно, зголошувалися й інші, проте самих акторів для зйомок мало... Одне слово, віз і нині там... Хоча за проект узявся Федір Бондарчук, — прем'єру заплановано на початок 2019-го. Побачимо.

Володарський згадував, що з Висоцьким "сам раптом починав розуміти, що здатен на значно більше, ніж припускав. Владимир тягнув друзів на свою висоту". Висоцький нікого не тягнув. До нього тяглися!

Якщо написаний за кілька днів у вільний від роботи в театрі час сценарій ніяк не втілять у життя ось уже 40 років, то що казати про скарбницю авторської пісні, яку бард вважав своїм покликанням! Коментарі не потрібні, коли погортати одинадцятитомник поезії Висоцького. "Покой только снится, я знаю — готовься, держись и дерись! Есть мирная передовая — борьба, и опасность, и риск". "У него (самолета. — Т.Д.) есть предел, у меня его нет!" — співає Володимир про льотчика-випробувача. Чи, може, про себе, воїна мирної передової...

У 1976-му, після чотирьох років роботи й тривалих дебатів із цензорами (мовляв, тут нам, дорослим, не зрозуміти, а ви хочете, щоб це діти слухали!) нарешті побачила світ радіопостановка "Аліса в Країні Чудес" за текстами Висоцького. Хоча що тут незрозуміло: "Пред королем падайте ниц, в слякоть и грязь — все равно!" Явна антирадянщина... Додатковий тираж крамольної пластинки друкували мало не щороку. Аж до краху Радянського Союзу. А тепер — чи то говорити можна все, та ніхто не почує, — на здоров'я, виходь на площу й горлань (можна під гітару, щоб як Висоцький), чи то впали ми в кому тотальної байдужності й не запитуємо вже: "Вдруг будет пропасть и нужен прыжок — струсишь ли сразу, прыгнешь ли смело?"

Той-таки 1976-й. Радіовистава Анатолія Ефроса "Мартін Іден" із Володимиром Висоцьким у головній ролі втиснуть у годину з хвилинами. На прочитання роману Джека Лондона знадобилося б годин 15. Не роздувай прозу до обсягу "Війни і миру", а стискай до щільності нейтронної зірки!

Владимир Висоцький, такий собі доморослий Мартін Іден, пробився сам на естраду, "в Париж мотает, словно мы в Тюмень", та ще й репетує під гітару: "Берите без доплаты трехкомнатную камеру мою!" Це тим-то москвичам, яких "квартирне питання зіпсувало". До речі, про "квартирне питання": булгаковського Івана Бездомного — ні, не грав, хотів роль Воланда. А ось шекспірівського Гамлета — грав! І Гітлера, і Керенського, і Свидригайлова теж грав! "Таганка — я твой бессменный арестант", — співав Висоцький, і правда, до самої кончини грав! Але, як і в Джека Лондона, попри успіх, "даже в церкви все не так — все не так, как надо". Накласти на себе руки, на відміну від Ідена, Висоцькому так і не довелося, — хоча про добровільний перехід в інший світ поет багато писав і навіть невпевнено, життєлюбно намагався. Життя саме вирішило питання, бути чи не бути. Про це трохи згодом.

Висоцький і кінематограф — тема для окремої статті, ні, що я, монографії! Навряд чи хто з ходу згадає всі три десятки стрічок із участю актора, але Гліб Жеглов у фільмі "Место встречи изменить нельзя" — це, однозначно, класика. Зауважу — доволі неоднозначна...

Зі щоденників поета збереглося мало — кілька десятків сторінок уривчастих записів: роздуми, начерки віршів, дорожні нотатки... Але й крізь ці нескладні рядки пробивається внутрішня воля: "Вночі зателефонував один тип, який виїхав, попрікав, що я його уникаю тощо, ставив запитання на кшталт: "Ти з покори вийшов?" — Я відповідаю: "Я в ній і не був", тощо. Він, по-моєму, записував..." Очевидно, і тут криється причина популярності Володимира Висоцького: лякливий натовп звеличує непокірних, — нехай, мовляв, цей бунтар творить те, на що я не наважуюся. Нехай кричить зі сцени те, що я шепочу на кухні. А я буду з ним — певна річ, доти, доки чорний чоловік у костюмі сірому не запитає: "Чи був ти з Галілеянином?"

"Жизнь — это рана, которая лечится сама". Теж не нове. Чи не просив іще Сократ, помираючи, принести в жертву Асклепію півня на честь свого "видужання"? Але Висоцький продовжує сентенцію з надією: "Мне дороги страдания, потому что из них рождаются радости"

Володимир Новиков у біографії барда пише: "Життя є свобода, порівняно з небуттям (...) а вже як ти зміг свободою розпорядитися — це інше питання". Відповіддю на це непоставлене запитання, що зависло між рядками, звучать безсмертні слова поета: "Мой путь один, всего один, ребята, мне выбора, по счастью, не дано". Висоцький вигорів дотла, бо не міг жити інакше: він не любив, "коли наполовину", і викладався по повному. Ніхто ж не може врятувати людину від неї самої...

"Мне есть что спеть, представ перед Всевышним..."

"И я со смертью перешел на ты — она давно возле меня кружила, побаиваясь только хрипоты..." Чого іншого міг чекати запійний алкоголік і затятий курець? Забороненими речовинами народний кумир теж не гребував, і навіть про це співав — не з великої сцени, звісно, — взяти хоча б пісню, здавалось, із цілком невинним початком "Не писать мне повестей, романов". "Как хороши, как свежи были маки, из коих смерть схимичили врачи", — написано вже напередодні раю, у травні 1980-го. Прочитавши збірник спогадів Валерія Перевозчикова "Правда смертного часа", залишається тільки подивуватися, як Висоцькому вдалося встигнути так багато й протягнути так довго. Перевозчиков виконав колосальну роботу зі збору матеріалу, однак не буду судити, наскільки записана через добрячий десяток літ після кончини барда зі слів рідних та друзів "Правда..." є правдою й зупинятися на пристрастях, котрі погубили поета. Не моя справа — стягувати брудну білизну зі скелетів у шафі, та й навряд чи в мене вийде зробити це краще, ніж у Петра Буслова в гучній стрічці "Висоцкий. Спасибо, что живой".

Французька актриса і третя дружина поета Марина Владі у книжці "Владимир, или Прерванный полет" серед вражень від свого першого знайомства з Висоцьким 1967 р. відзначає "... запалі від утоми щоки" актора, якому всього під тридцять. Вона ж наполягла у 1969-му на госпіталізації нібито, за словами лікарів, безнадійного й нетранспортабельного Володимира, чим подовжила йому життя на десяток років. "Ти мене і з раю чекала!" — напише пізніше поет. У липні 1979-го Висоцький пережив клінічну смерть. Ще через рік його не стало.

Такого грандіозного скупчення народу Москва не бачила з 1953-го, коли ховали Сталіна. Але проводили в останню путь тепер не "великого вождя", а так, музиканта-самоука. За іронією долі, перший вірш восьмикласника Володі Висоцького був присвячений смерті Йосипа Джугашвіли. Історія повторюється, і знову, через 27 років, "опоясана трауром лент, погрузилась в молчанье Москва"...

Де ти тепер? Які пісні співаєш Всевишньому в краю блідо-рожевих яблук? Твоє життя на землі скінчилося. Тут ти — просто бренд на розпродажу вінілу, касет і компакт-дисків.

А ми в безумстві поспіху намотуємо кола, як Аліса чи грамплатівка... Або йдемо до неминучої загибелі, кожен по своєму канату, натягнутому, як нерв.

#Тетяна Друженко

Челентано но не Адриано! Дочь всем известного актера и певца и ее выступление с прекрасной композицией!

mia — Sun, 28 Jan 2018 07:16:03 GMT

Наверное, многие уже давно заметили то, что у звездных родителей рождаются не менее талантливые дети. Они не обязательно идут по стопам своих мам и пап, но иногда бывают способны даже затмить их собой.

Сейчас речь пойдет об одной из дочерей действительно легендарного актера и музыканта Адриано Челентано. Артист всегда считался настоящим бунтарем и его роли полностью соответствовали тому человеку, которого можно увидеть в реальной жизни. У него трое детей — Розита, Розалинда и Джакомо.

О Розалинде мир узнал достаточно давно. Она переняла характер отца и уже в 18 лет ушла из родительского дома, побрила голову налысо и ночевала на вокзалах. У девушки уже было несколько выставок картин в Италии, она участвовала в записях альбомов отца и даже снялась в фильме “Страсти Христовы”.

Джакомо начал петь и стал достаточно узнаваемым музыкантом. На его счету несколько альбомов, которые полюбились жителям Италии.

Но как же Розита? О ней практически ничего не слышно, несмотря на то, что женщина снималась в трех фильмах. Как говорила Розалинда в своем интервью, Розита была любимицей отца, несмотря на то, что они виделись очень редко.

Оказалось, что дочь Адриано Челентано тоже достаточно неплохо поет и уверенно чувствует себя на сцене. Видно, что в ней достаточно отцовской энергии!

В Украине нашли семейные корни Владимира Высоцкого

mia — Sun, 28 Jan 2018 07:09:27 GMT

Находку сделал украинский ученый

    В Житомире ученые нашли семейные корни легендарного актера и музыканта Владимира Высоцкого, сообщают "Комментарии".
    Местный журналист рассказал Сергей Бовкун, что в городе проживала бабушка артиста Дебора Бронштейн.
Место, где жили родственники музыканта, нашел украинский ученый Руслан Кондратюк. Сообщается, что определить место проживания удалось благодаря специфики еврейских метрик – предки Высоцкого были евреями.
     Исследователи рассказали, что в 19 веке году в Житомире в общественном одноэтажном доме, принадлежавшем прежде местным дворянам Аршевенским, проживало несколько еврейских семей, среди которых были и Бронштейны. У них в 1891 году родилась дочь Дебора.
    Отметим, что 25 января 2018 года Владимиру Высоцкому исполнилось бы 80 лет.

Находку сделал украинский ученый В Житомире ученые нашли семейные корни легендарного актера и музыканта Владимира Высоцкого, сообщают "Комментарии". Местный журналист рассказал Сергей Бовкун, что в городе проживала бабушка артиста Дебора Бронштейн. Место, где жили родственники музыканта, нашел украинский ученый Руслан Кондратюк. Сообщается, что определить место проживания удалось благодаря специфики еврейских метрик – предки Высоцкого были евреями. Исследователи рассказали, что в 19 веке году в Житомире в общественном одноэтажном доме, принадлежавшем прежде местным дворянам Аршевенским, проживало несколько еврейских семей, среди которых были и Бронштейны. У них в 1891 году родилась дочь Дебора. Отметим, что 25 января 2018 года Владимиру Высоцкому исполнилось бы 80 лет.
Полный текст читайте здесь: https://styler.rbc.ua/rus/zhizn/ukraine-nashli-semeynye-korni-vladimira-vysotskogo-1517034811.html

Жизнь и смерть за красными флажками: Владимиру Высоцкому — 80

mia — Sat, 27 Jan 2018 07:57:56 GMT

Самое трудное сейчас — писать про Высоцкого, не впадая в банальность. Чем дальше он уходит в туман, тем это труднее — уходят те, кто с ним дружил, уходят один за другим даже те, кто видел его в театре и помнит его Гамлета. Коллективная память, как всегда, подсовывает свои услуги в виде памятников, фестивалей имени, музеев и другого хрестоматийного глянца. По Москве сейчас идут сплошные мероприятия, посвященные юбилею, и ничего ущербнее для памяти Высоцкого не придумаешь. Ему, этому отщепенцу, этому нерву эпохи — торжественные мероприятия с президиумом. Да сгиньте вы, скройтесь, не позорьтесь.

Жизнь и смерть за красными флажками: Владимиру Высоцкому — 8025/01/2018 - Екатерина Барабаш (Москва)Слушать

Высоцкий уходит в историю. Уже ушел. Не то что наши внуки — наши дети уже его не понимают. Они по отношению к Высоцкому — иностранцы, им неведомо «на двадцать восемь комнаток всего одна уборная», «набираю вечное ноль-семь» или «на левой груди профиль Сталина». Они уже реагируют на хриплый мужественный голос. Слов не понимают. Нерв слышат. Не понимают, почему он так волнуется, так — на разрыв, почему с таким надрывом… А дети наших детей, возможно, не поймут вовсе, оставив себе от Высоцкого нестареющую «блатнягу» — не самое, пожалуй, лучшее, что он создал, хоть и ушедшее в народ, разлетевшееся на цитаты. «И если водку гнать не из опилок — фига б нам было с шести бутылок», «Сегодня жизнь моя решается — сегодня Нинка соглашается», «Что же ты, зараза, бровь себе подбрила?!».

Но это не страшно. Это — удел поэтов. Высоцкий пел эпоху. Он ее бытописал, он ее разбирал по косточкам, то раскладывая по разным полочкам хорошее и страшное, то перемешивая их и, как волшебник, создавая совсем новую картину. Высоцкий был нашим Гомером, русским Гомером эпохи телевидения. Описывая эпоху, обнажая ее нервы через свои — уже обнаженные, оголенные, открытые любой боли — Высоцкий эту эпоху и создавал, как всегда создает свою эпоху всякий большой поэт. И как потом, после его смерти, стряхнув с себя сиюминутное, стихи обретают второе дыхание и начинают звучать в новой эпохе по-новому. Вот, например, помните знаменитую «Товарищи ученые, доценты с кандидатами…» и т. д.? Казалась просто шуткой, смешной зарисовкой, а учитывая, что все поголовно рано или поздно оказывались на овощных базах да на картофельных полях, всем это были близко и мило. А сейчас — вот последний куплет:

Товарищи ученые. Не сумневайтесь, милые,
Коль, что у вас не ладится, ну там не тот эффект,
Мы мигом к вам заявимся с лопатами и с вилами,
Денечек покумекаем и выправим дефект.

Это же про нас, про сегодняшнюю нашу жизнь, про этот вихрь дилетантизма, в котором кружится страна, постепенно угасая. Тогда, в советские времена, ракеты взлетали как надо, с тех космодромов, что надо, не падали и не терялись. Диссертации писали в основном сами, да и не было повальной моды на ученые степени. Культурой руководила, правда, ткачиха, но даже у нее хватало ума испытывать пиетет перед людьми искусства и помогать им по мере сил, а не ставить бесконечные палки в колеса. Сейчас эта, казалось бы, безобидная песенка приобрела совершенно другой, изначальный свой смысл — они уже заявились к нам «с лопатами и вилами», и ни спрятаться от них, ни убежать. Они рулят, а ракеты падают…

Так бывает с большими поэтами — они уходят, оставляют свои стихи, которые сначала без них не хотят жить, им тоскливо. Особенно это касается таких стихов, какие писал Высоцкий, стихи под музыку, под голос — под его голос. И вот сначала его стихам было невыносимо без него. Их пытались петь чужие голоса, но эти стихи чужим голосам не даются. И не дадутся никогда. Но проходит время — и стихи смиряются. Они как люди, оставшиеся без любимого человека, — сначала смертельно больно, а потом учишься жить без него. Стихи Высоцкого, которые именно стихи, упаси бог называть их песнями, поняли, что надо жить дальше. А тут еще настали времена, которые словно специально пришли под его стихи. Высоцкий писал про времена, в которые жил, а оказалось, что еще острее, еще горше он звучит сейчас.

Чем сильнее закручиваются гайки и глубже в подполье уходит свободная мысль и сама свобода — тем громче голос Высоцкого. Нам казалось, что «Охота на волков» — это про советский режим, про самого поэта, для которого красные флажки — не указ, а оказалось — это про нас сегодняшних. И завтрашних — наверняка. «Я из повиновения вышел // За флажки — жажда жизни сильней!» И о том еще, о чем по сей день не все даже подозревают, — что свобода это и есть жизнь, а выйти за флажки на свободу — это и есть сохранить жизнь.

Истинный поэт свободен всегда, у него перед глазами нет этих красных флажков — он их попросту не видит. Поэтому, когда Высоцкий пел «Мне вчера дали свободу — что я с ней делать буду?», он словно предсказывал то, что произойдет со страной через полтора десятка лет. Он-то знал, что делать со своей свободой, с которой он был неразделим. Он с ней жил и с ней умер. Наверное, поэты так рано и умирают именно потому, что свободе, с которой живет всякий поэт, тесно в одном человеческом теле — ей нужен простор. Вот они и уходят вместе, оставляя по себе долгий след — стихи.

Завтра опять в Кремлевском дворце будут что-то делать со стихами Высоцкого — кто-то посторонний будет их петь, кто-то чужой будет аккомпанировать. Если вдуматься — дикость несусветная: Высоцкий и Кремлевский дворец. Что они друг другу? Такой маленький Кремлевский дворец и такой большой Высоцкий. Они несоединимы, а если соединить их вопреки здравому смыслу — получается дичайшая пошлость. Как же не оберегают Высоцкого от посмертной пошлости те, кто его любил и любит? Не существует его стихов без его голоса, без его надрыва и боли. Певцы и певицы, актеры и актрисы, которые сейчас выходят своими тоненькими голосами петь песни Высоцкого, — что ж вы так самих себя не любите, усердно пытаясь весело прикоснуться к тому, что вам не по плечу? Оставьте уж в покое поэта, которого ненавидела и губила власть, сидящая в том самом Кремле, где вы сейчас резвитесь с его именем наперевес.

Согласно опросам российских граждан, Высоцкий давно занимает вторую строчку по популярности после Гагарина — 28 процентов опрошенных назвали его кумиром, а Гагарина — 44. При этом интересно, что власть, обычно проявляющая такую заботу об интересах народа, даже не почесалась отдать копеечку за посмертную маску Высоцкого и автограф его последней песни, что выставила на аукцион Марина Влади. Ее многие укоряли тогда — мол, как можно наживаться на святом? Укорять укоряли, а помочь не захотели. Вот такие у нас кумиры. Точнее — такие мы с нашими кумирами.

Часто слышишь: вот был бы жив такой-то (дальше идет имя давно ушедшего кумира) — он был бы с нами, он бы не позволил, хорошо, что он не дожил. Я вот честно не знаю, с кем бы сейчас был Владимир Высоцкий, доживи он до 80 лет. Мне даже представить себе страшно, с какой силой шла бы борьба за его душу. При его жизни власть его отталкивала, глупой была, но сейчас чекисты поняли, что таланты им необходимы. Мы это отлично видим по тому, что власть делает с нашими артистами, как ставит их себе на службу. Трагедия, которая Высоцкого миновала. Слава богу.

frI

Правда смертного часа. Посмертная судьба

Название: Правда смертного часа. Посмертная судьба
Автор: Перевозчиков В.К.
Жанр: Биографии
Год выпуска: 2000
Страниц: 229

Валерий Перевозчиков известен своими книгами о Владимире Высоцком, в которых содержится много интересного биографического материала.
"Правда смертного часа" - рассказ о последних шести месяцах жизни замечательного барда, поэта, актера устами хорошо знавших его людей.
"Посмертная судьба" - попытка осмыслить друзьями и близкими масштаб личности В.Высоцкого уже после его смерти.

Микола Леонтович: Геніальний ювелір української пісні

mia — Tue, 23 Jan 2018 15:56:55 GMT

У цей день 23.01.1921 - агентом ВЧК вбитий Микола Леонтович, визначний український композитор. Його обробка «Щедрика» відома у всьому світі

Композитор перебував у свого батька у селі. Агент напросився в хату переночувати, а вранці пограбував будинок і застрелив Миколу Леонтовича

Микола Леонтович – український композитор, автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору “Щедрик”, “Дударик”, “Козака несуть”. Його обробка “Щедрика” відома у всьому світі як різдвяна колядка “Carol of the Bells”.

Геніальний ювелір української пісні, славетний композитор Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 р. на Поділлі у селі Селевинці у родині священика. Продовжуючи сімейну традицію, мав стати духовною особою: закінчив семінарію у Кам’янці-Подільському, одержав звання регента Петербурзької придворної співацької капели. Та не став Леонтович священиком, працював учителем у Вінниці, на Донеччині, у наших степових селах тоді ще Катеринославської губернії. І не міг козак не побувати на Хортиці.

Ця подорож надихнула маестро на обробку козацьких пісень.

Микола Дмитрович керував учнівськими колективами і творив власні обробки народних пісень. Опублікував він понад 200 таких творів, як “Щедрик”, “Козака несуть”, “Мак”.

Коли постала Українська Народна Республіка, Леонтович став комісаром Першої української капели, викладачем музично-драматичного інституту ім. Лисенка. У 1919 році, коли столицю окупували денікінці, Микола Леонтович забрав дружину та дочку і повернувся до Тульчина. Холодно, голодно велося родині, але композитор працював на майбутнє, створював оперу “На русалчин Великдень”. Леонтович викладав у тульчинському жіночому єпархіальному училищі. Отам і написав останній роман життя зі своєю ученицею Надією Танашевич.

На світанку 23 січня 1921 р. у рамках акцій червоного терору було убито композитора.

Суворої зими 1921 року пан Микола разом із дочкою чимчикували у село Марківці, де жили батьки Леонтовича. Там він перепочине, побачить своє перше кохання (у його очах вона завжди була юною авторкою його першого лібрето), потім візьмуть сидір від батьків і з гостинцями повернуть додому. Микола Леонтович поклав руку до кишені, де були квитки. Микола з дружиною вже все узгодили: він з коханою Надією виїде за кордон.

Я провела кілька годин у будинку о. Дмитра Леонтовича на Вінниччині, тому все так яскраво бачу. Ось на цьому роялі 43-річний пан Микола грав останній раз, а слухачем був його вбивця. На цій канапі композитор спав, коли на світанку оперуповноважений губернської ЧК Грищенко з гвинтівки застрелив Леонтовича. Ось через це вікно тікав злодій. Так система розправилася з митцем, знакове вбивство говорило: “Така доля чекає кожного самостійника”.

На дев’ятий день пам’яті Миколи Леонтовича друзі започаткували комітет Леонтовича, що через рік став Товариством. Згодом ім’я українського композитора забулося. Тільки 1977 року Київським театром опери та балету було поставлено оперу Миколи Леонтовича за казкою Бориса Грінченка. Її дописав і відредагував Мирослав Скорик, назвавши твір “Русалчині луки”. А ще через 20 років було відкрито музей Леонтовича.

Джерело: uamodna.com

                                   ОЛЕНА БУГАЄВА

Архівна спадщина Музичного товариства імені М. Д. Леонтовича
                                     Київ 2011

Монографія "Архівна спадщина Музичного товариства імені М. Д. Леонтовича” входить до серії видань Національної бібліотеки України імені В. І.Вернадського       "Із історії музичної спадщини України” і присвячена висвітленню видатного явища в історії
української музичної культури ХХ сторіччя – Музичного товариства імені М. Д. Леонтовича (далі МТЛ), мистецький і соціальний феномен якого залишається неперевершеним до сьогодні.

УДК 930.253: 78.071(477)
ББК 85.313:79.3(4 УКР)
Бугаєва, О. В. Архівна спадщина Музичного товариства імені М. Д. Леонтовича [Текст] : монографія / О. В Бугаєва.; Національна академія наук України; Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського; наук. ред. В. М. Даниленко. – К.: НБУВ, 2011. – 388 c. : іл.
Монографію присвячено історико-архівознавчому та культурологічному дослідженню архівної спадщини Музичного товариства імені М. Д. Леонтовича (МТЛ), що репрезентує джерельну унікальність даного архіву для наук гуманітарного профілю. У дослідженні представлено історію формування і склад документів архівного фонду МТЛ. Окремо розглянуто історію створення Музично-теоретичної бібліотеки ім. К. Стеценка. Висвітлено діяльність філій Товариства, виявлено широке коло нових імен музикантів-професіоналів і музикантів-аматорів, які зробили безцінний вклад у скарбницю музичної культури України, національну музично-бібліотечну, музично-музейну, музично-виставкову справу. Монографію проілюстровано фото-документами архіву МТЛ, анкетами, листами та зверненнями членів Товариства, каталогами друкованих і рукописних нотних творів, іншими документами.
Пропоноване дослідження розраховане на представників української музичної культури, фахівців у галузі музейної, бібліотечної і видавничої справи, музикантів-педагогів, виконавців, фольклористів, студентів та всіх, хто цікавиться історією України ХХ сторіччя.
Науковий редактор
доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України
В. М. Даниленко
Рецензенти:
кандидат мистецтвознавства Л. В. Івченко
кандидат мистецтвознавства В. В. Кузик

Скачать файл