Каданс

Виготовлено: Имидж, 2006



Стефан Турчак (1938-1988) у 1963—1966 та 1973—1977 — головний диригент Державного симфонічного оркестру УРСР, в 1967—1973 та з 1977 — Київського Театру Опери і Балету.

В начале 60-х о молодом дирижере — стажере Государственного симфонического оркестра Украины (выпускнике Львовской консерватории, класса Николая Колессы) уже ходили легенды, потому что почти каждый его концерт становился событием. Тогдашний главный дирижер оркестра Натан Рахлин доверял Стефану выполнять самые сложные и самые разнообразные программы, веря в его самобытный дар. В интерпретации произведений Турчак всегда вкладывал собственное мироощущение, пропуская через сердце неповторимо образный мир симфоний Бетховена, Чайковского, Лятошинского, Ревуцкого, Прокофьева, Шостаковича, Станковича...

ТРК Глас, 2008

За музикантом було цікаво спостерігати, коли він стояв за пультом. Глядачів підкуповували його витончені жести, виразне обличчя. А за пристрасним і темпераментним диригуванням вгадувалася сильна вдача вольової людини. Він надихав і запалював оркестрантів. З юнацьким завзяттям він готував програму за програмою, роблячи, в рекордно короткі терміни, оригінальні трактування. Колеги Турчака завжди побоювалися за круту вдачу. Він не терпів недбалості у праці. Під гарячу руку метав «громи й блискавки». А поза сценою — дуже вразлива людина: тихий, навіть боязкий. Його сіро-блакитні очі завше випромінювали легкий смуток.

У творчій біографії Турчака було багато тріумфів. Наприклад, небагато хто з музикантів зможуть похвалитися тим, що у 26 років вони диригували Лондонським королівським симфонічним оркестром. Стефан Васильович двічі очолював головний музичний колектив країни — Держоркестр України, а між цими періодами працював у Київській опері. Його дебютом у театрі стала масштабна, сповнена внутрішньої експресії, трепетного ліризму інтерпретація вердіївського «Отелло». За 28 років роботи в столичній опері під його орудою по-новому зазвучало багато вистав. Скільки пристрасті він уклав до масштабних постановок: «Бориса Годунова» Мусоргського, «Золотого півника» Римського-Корсакова, «Тараса Бульби» Лисенка, «Івана Сусаніна» Глінки, «Пікової дами», балету «Лебедине озеро» Чайковського та інших.
Як самобутній митець, Турчак намагався уникати рутини, вимагаючи від оркестрантів, співаків і танцюристів найвищого рівня професіоналізму. Своєрідним еталоном музичного прочитання української класики стало його поетичне трактування балету «Лісова пісня» Скорульського. Коли 1977 року на київську прем'єру балету «Спартак» приїжджав А. Хачятурян, побувавши й на одній з оперних вистав, композитор зазначив, що театрові поталанило з диригентом: «Турчак володіє особливим даром об'єднувати людей своєю кипучою енергією, бути тим центром, до якого сходяться всі нитки музично-сценічної дії». А потім із усмішкою додав: «Турчак — сонячний маестро, він випромінює тепло, оптимізм»...